30 мая 2008 г.

Юля сдала Киев. Как Кутузов Москву?

Директор Інституту трансформації суспільства Олег Соскін дав інтерв’ю журналісту Володимиру Заманському щодо результатів позачергових виборів Київського міського голови та депутатів Київради для друку в українських ЗМІ та розміщення на сайті.
− Олег Игоревич, в одном из своих интервью бывший министр обороны Анатолий Гриценко привел отрывок из разговора с Юлией Тимошенко. Он сказал: «Юля, ты поставила две задачи. Первая – это снять Черновецкого. Вторая – это провести своего демократического кандидата. Попытайся выполнить хотя бы одну задачу».
И что же ответила Юлия Владимировна?
− Ее ответ был изумителен: «Толя, ты даже не представляешь, какой блестящей будет наша победа».
− Ну что ж, это совершенно правильный ответ. Юля одержала блестящую, я бы сказал, стратегическую победу в битве, которая, правда, еще не завершена. Дело в том, что Тимошенко вовсе не стремилась победить в Киеве. Киев – это не ее цель. Ее цель – пост Президента Украины, и руководить столицей ей без надобности.
− Давайте разбираться. Снять Черновецкого не удалось. Завоевать большинство в Киевраде БЮТу будет непросто. Юлия Владимировна инициировала выборы, не проведя закон о втором туре, не выдвинув победоносного кандидата. Это дало повод говорить что результаты киевского голосования стали для Тимошенко холодным душем. Более того, сказано даже, что это не холодный душ, а ванна с формалином.
− Глупости! Неужели не понятно, что взять власть в Киеве значит взвалить на себя колоссальные проблемы, которые Черновецкому не решить. А ведь он пообещал много, и его обещания четко зафиксированы в печатном и электронном виде. А тем временем городу некуда девать горы мусора. Имеющиеся полигоны заполнены выше всякой меры, и как создавать новые, неизвестно. Метрополитен на грани коллапса, городской транспорт задыхается, и через несколько месяцев Киев может превратиться в громадную автостоянку. А развязки, обходные дороги, мосты через Днепр не строятся. В городе то и дело отключается электроэнергия. Киев переполнен бомжами, бездомным собаками и крысам. Вот почему Тимошенко не собирается возлагать на свою политическую силу чужие неисполнимые обещания и неразрешимые проблемы. Пусть их не выполняет Черновецкий и его команда.
Еще до того, как выборы состоялись, эксперты заговорили о том, что в случае поражения Юли она будет снята с поста премьер-министра.
− А как ее снять? Допустим, НУНС проголосует «за», и демократическая коалиция окончательно развалится. Но у Блока Юлии Тимошенко будут развязаны руки, и он «ситуативно» вместе с нынешней оппозицией будет создавать для Ющенко такие проблемы, что мало не покажется. В таком случае, так же, как и в случае с киевскими выборами, Юлия Владимировна получает замечательную возможность наблюдать со стороны, как страна катится вниз, и говорить народу: смотрите, что происходит. А ведь я предупреждала. А ведь я обещала. Меня не послушали, и вот результат.
− Считается, однако, кто владеет столицей, тот владеет страной. Победа Черновецкого расценивается людьми, как поражение Тимошенко. После выборов ее рейтинг, конечно же, упал.
− Если за несколько недель рейтинг ее кандидата Турчинова, которого киевляне по сути и не знали, она сумела поднять практически с нуля до второго места, то неужели же Юлия Владимировна не сможет поднять свой рейтинг за несколько месяцев? Ведь она не просто подняла Турчинова, она сокрушила Кличко. Куда теперь ему с его третьим местом? Теперь Юля может говорить с Президентом с позиции силы. «За вас, Виктор Андреевич, сколько киевлян проголосовало? Нисколько. Ваша партия ни одного депутата в Киевраде не имеет. За регионалов сколько проголосовало? А сколько за меня?»
− Вы полагаете, что могут состояться досрочные выборы Президента?
− А вы полагаете, что Юля этого не хочет? Ей долго ждать не выгодно. Чем она дольше у власти, тем на ней больше ответственности. А к лету инфляция всегда уменьшается, ближе к осени может и вовсе остановиться. Туристы приезжают, село собирает урожай, не расходуются средства на отопление, много других факторов. И к осени можно будет рапортовать народу о коренных изменениях к лучшему. А вот сентябрь будет для Тимошенко уже трудным месяцем, в октябре-ноябре необходимо ждать серьезных событий.
− Если бы выборы киевского городского головы проходили в два тура, Черновецкий потерпел бы поражение. Ющенко это понимал, но, тем не менее, изменения в закон о выборах столичного мэра внесены не были. Ющенко фактически обеспечил победу Черновецкому. Зачем?
− Затем, чтобы нанести поражение Юле. Но она оказалась более расчетливой.
То есть, эта женщина сдала Киев, как Кутузов Москву?
− Конечно. В 1812 году многие тоже решили, что, войдя в столицу, Наполеон победил. На самом деле это было его страшное поражение. Кутузов перехитрил французского императора. Правда при этом маршалу пришлось спалить Москву, а император ее разграбил. Не хотелось бы, чтобы подобное случилось в Киеве, все-таки живем мы все в этом городе.
Бесіду провів Володимир Заманський

29 мая 2008 г.

Черновецький – мер всіх киян?
Деякі висновки щодо перемог та поразок на позачергових виборах Київського міського голови і депутатів міської ради

Не можна говорити, що Леонід Черновецький є мером всіх киян, оскільки більшість з них його не підтримала. Тому дуже важливо, щоб ті, хто коментують вибори –експерти, засоби масової інформації, – повсякчас підкреслювати, що у виборах в Києві взяла участь фактично половина киян, а близько 1 млн. взагалі не прийшли на виборчі дільниці. Це досить показовий факт. Він свідчить про те, що свідома частина киян зрозуміла продажну суть політичних еліт в Україні, бачила представників кланів у списках всіх провідних політичних сил, які йшли на вибори.

На позачергових виборах-2008 за Л.Черновецького проголосувало тільки 431,5 тис. виборців, тобто менше, ніж на виборах міського голови у 2006 році. Незважаючи на потужність своєї передвиборчої кампанії, великі витрати, наявність адміністративних, медійних та інших ресурсів, він не спромігся збільшити рівень підтримки киян (для порівняння: у 2006 році Черновецькому віддали свої голоси близько 459 тис. киян).

Дуже важливим є те, що нинішнього мера не підтримала значна частина пенсіонерів. Це означає, що люди пенсійного віку зрозуміли методи роботи Чернівецького, і їх вже не можна купити подачками. Як відомо, в Києві кількість пенсіонерів перевищує 500 тис. осіб.

Відмітимо і такий факт, що в електораті чинного мера посилився такий сегмент, як некиївська молодь, що навчається в державних вузах Києва та проживає у гуртожитках. Вона виявилася фактично найбільш схильною до сприйняття різних інструментів матеріального заохочення. Такий механізм стимулювання розбещує молодь, відбувається її десоціалізація.

Вибори в Києві продемонстрували, що кияни цілковито відторгають ліву комуністично-соціалістичну ідею. Комуністи не спромоглися пройти до міської ради. Також з тріском «вилетіли», зазнавши краху, Соціалістична партія і СДПУ(о). Всі потуги лідерів лівих сил активізувати свій електорат та об’єднати зусилля виявилися нікчемними. І це означає, що ліва ідеологія в Києві й загалом в Україні вичерпала себе. Відтак у столиці можна приступити до ліквідації комуністично-соціалістичних символів, насамперед пам’ятника Ульянову-Бланку (Леніну), що розташований біля Бессарабського ринку, а також пам’ятників інших комуністичних вождів, таких як Щорс, Косіор, Петровський та ін. На мою думку, настав час зробити в Центральному парку міста експозицію символів комуно-тоталітарної доби, а також відкрити музей, в якому можна було б в інтерактивному режимі висвітлити злочини комуністичного режиму в Україні.

На виборах у Києві, поза сумнівом, здобула перемогу Юлія Тимошенко, яка ще раз довела, що має значний рівень підтримки українського електорату. Вона продемонструвала суспільству і команді нинішнього Президента України, що, навіть виставляючи на мера Києва таку невідому киянам людину, як О.Турчинов, що не має успішного портфоліо, конкретних досягнень як менеджер, зможе набрати сотні тисяч голосів. Реальна перемога Тимошенко на київських виборах полягає в тому, що вона стала лідером потужної, монопольної, єдиної сили, здатної претендувати на посаду Президента України.

У Києві зазнав поразки блок «Наша Україна – Народна Самооборона», а фактично – Президент України В.Ющенко. Тож фактично цей проект завершив своє існування, і реанімувати його вже неможливо. Він зазнав краху в столиці, а це означає крах і по всій Україні. Якщо Президент хоче боротися за другий термін, то йому потрібно негайно здійснювати дуже конкретні кроки для збільшення свого рейтингу.

Київські вибори-2008 засвідчили нищівну поразку і Партії регіонів (ПР), яку кияни фактично викинули з політичного поля. Думається, що ПР не має майбутнього як загальноукраїнська політична сила, вона дедалі більше стає суто регіональним проектом, що підтримується тільки на сході України. Проігнорувавши Партію регіонів, київські виборці продемонстрували своє ставлення до того „шабашу”, який влаштували регіонали навколо можливості вступу України до НАТО. Поразка ПР свідчить про те, що більшість киян обирає саме євроатлантичний напрям розвитку країни і не сприймає промосковську налаштованість цієї партії.

Дуже символічним є і провал Олександра Омельченка та його політичного блоку. Кияни показали, що вони не хочуть зв’язувати своє майбутнє з тими людьми, що вже відійшли в політичне небуття.

Зауважу як позитивний момент і те, що на нинішніх київських виборах фактично подоланий «фактор боксера». Кличко як політична фігура вичерпав себе і більше не зможе дезорієнтувати київський електорат. Це надзвичайно важливо, оскільки розчищає дорогу для нових політичних лідерів і серйозних менеджерів, які повинні прийти на зміну Л.Черновецькому в наступному циклі. І тоді вже не буде стояти на заваді боксер, який, звичайно, не спроможний управляти столицею, а просто відволікає увагу киян і заважає появі реальних політичних і управлінських постатей.

У цьому контексті варто зазначити, що ані Пилипишина, ані Катеринчука не можна розглядати як нових лідерів, оскільки вони в оплоті старої системи. Пилипишин – це частина кучмократії, а Катеринчук – частина проекту «Наша Україна». Вони не відображають незалежні сили, так само, як і Олег Тягнибок. Це все «патрони старої обійми».

Знаковим є і те, що в Києві провалилися абсолютно всі псевдопроекти, яких було десятки. Тож кияни показали себе досвідченою політичною громадою. Вони не піддалися на „вудку”, не голосували за сумнівні партії, які влаштували своєрідну «камарилью», зареєструвавши десятки нікому невідомих структур та блоків.

Отже, позачергові вибори у Києві довели, що потрібно міняти політичну систему. Криза місцевого самоврядування в Україні розростається і поглиблюється, вона охопила не тільки Київ, а й перекинулася на Харків, Одесу, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів, Суми та інші обласні центри. Там точиться жорстка боротьба за владу, ресурси і фінанси. Зіштовхуються різні клани. Таким чином, очевидно, що в Україні назріла реформа системи місцевого самоврядування, модель якої розробив та апробував у регіонах країни Інститут трансформації суспільства. Ми пропонуємо конкретні механізми розподілу системи влади, відділення функцій міського голови – керівника міста, який повинен керувати міською радою, від виконавчих функцій. Виконавчу структуру повинна очолювати окрема постать – найманий менеджер, з яким укладатимуть контракт. Він має займатися поточними господарськими проблемами міста.

Я переконаний, що вибори міського голови обов’язково потрібно проводити у два тури, а вибори до міської ради – за відкритими партійними списками. Позапартійні фігури та громадські організації повинні мати можливість формувати відповідні виборчі блоки на загальних засадах із партійними блоками. Це дасть змогу розширити представництво в міській раді всієї громади міста.

Отже, ця перемога є «пірровою» для Черновецького та його команди, оскільки вони ні функціонально, ні кадровому відношенні, ні фінансово не спроможні виконати всіх обіцянок, яких вони надавали у ході виборчої кампанії і які тепер документально закріплені. Наразі кожен киянин, представник будь-якої партії чи організації зможе проконтролювати київську владу на предмет виконання тих обіцянок, до яких вона з такою легкістю вдавалася під час нинішніх виборчих перегонів.

22 мая 2008 г.

Растущий импорт убивает украинскую экономику

Олег Соскин, директор Института трансформации общества, подчеркивает опасность в инвестиционных капиталах, вложенных в украинскую экономику: существует угроза, что эти иностранные по своему происхождению деньги могут быть изъяты из обращения, что породит серьезнейший кризис. Кроме того, Соскин обращает внимание на бездеятельность правительства по изменению основных показателей Государственного бюджета, и сокращения, в первую очередь, расходной его части, которая обязательно вызовет огромный дефицит, который из-за провала программы приватизации и других факторов проявится по итогам года. Несмотря на то, что Минфин вот уже который раз рапортует о перевыполнения бюджетов в последние месяцы, эксперт утверждает, что закрыть статьи расходов правительству нечем.

Таким образом, государственный долг Украины существенно вырос за апрель и составил в конечном итоге свыше 17,77 млрд долл. Одной из глубинных проблем является то, что Украина в целом слишком мало производит и неадекватно много потребляет. Соскин привел один интересный факт – по итогам января-апреля 2008 года продажи автомобилей в Украине выросли на 61%, и по удельному весу дорогие импортные авто занимают в этих покупках значительную долю.

В итоге складывается ситуация, что Украина становится страной, пораженной паразитическим потребление, так называемым «синдромом карнавальной нации», когда огромные суммы денег тратятся не на продуктивное производство, а на удовлетворение гедонистских желаний и приобретения предметов роскоши.

Дефицит платежного баланса вызывают и беспрецедентные, ничем не подкрепленные социальные выплаты, наиболее резонансной из которых стала кампания по возвращению вкладов Ощадбанка. Соскин также называет правительство главным продуцентом инфляции. Премьер и Президент просто обязаны срочно заняться изменением бюджета: стране угрожает реальная угроза признания ее неплатежеспособности по внешним долгам. Ситуация обусловлена откровенным перегревом отечественного рынка недвижимости и финансовым махинациям, когда зарубежные средства берутся для построения финансовых пирамид в Украине, которые по сути являются лишь мыльными пузырями. Соскин опасается повторения сценария 1998 года уже в ближайшее время.

19 мая 2008 г.

Платіжний баланс України: поточний стан та варіанти прогнозів
Засідання Українського клубу економістів


22 травня (четвер) 2008 року відбудеться чергове, четверте засідання Українського клубу економістів на тему „Платіжний баланс України: поточний стан та варіанти прогнозів”.

Захід проходитиме у приміщенні медіа-холдингу „ОБОЗ.ua”.

Учасники засідання: Валерій Литвицький, керівник групи радників Голови Національного банку України; Сергій Єрохін, ректор Національної академії управління, доктор економічних наук, професор; Валерій Геєць, директор Інституту економічного прогнозування НАНУ, доктор економічних наук, професор; Олег Соскін, директор Інституту трансформації суспільства, професор, завідувач кафедри міжнародної економіки та підприємництва Національної академії управління.


Фінансовий стан України від початку 2008 року суттєво погіршився. Посилюється негативна тенденція 2006 – 2007 років, коли з’явився дефіцит торговельного балансу – важливої складової платіжного балансу України. Від’ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу у 2007 році становило 10 млрд. дол. США, що свідчить про значне перевищення імпорту над експортом. Як наслідок, у 2008 році на Україну чекає споживацька криза і галопуюча інфляція. Може вкотре виникнути загроза міжнародного дефолту держави.

На попередніх засіданнях Українського клубу економістів його учасники неодноразово попереджали, що дефіцит торговельного балансу за результатами 2008 року може доповнитися дефіцитом платіжного балансу України в цілому. Прогнози Українського клубу економістів зазвичай справджуються.

Як відомо, платіжний баланс характеризує співвідношення між сумами платежів, здійснених країною за кордоном протягом певного часу, і коштами, що надійшли у країну протягом того самого періоду. Якщо надходження коштів перевищує їх витрати – це активний баланс, коли ж платежі іншим країнам перевищують надходження коштів від них – це пасивний баланс.


Нині суттєво збільшився відтік коштів з України, тому що у зведеному платіжному балансі з’явився подвійний дефіцит поточного і фінансового рахунків. Це викликано величезними обсягами запозичень, які здійснюють приватні структури (фінансові установи, банки, корпорації), а також тим, що насел ення виводить все більше вільноконвертованої валюти з української фінансової системи.


Обсяг операцій на готівковому ринку України


Джерело: Національний банк України (http://bank.gov.ua/Fin_ryn/Pot_tend_v/index.htm)


Одним із чинників, що негативно впливає на стан балансу, є збільшення імпорту товарів та послуг. Таку фінансову політику Уряду навряд чи можна вітати. Уряд України, навпаки, повинен підтримувати і заохочувати національного виробника та проводити економічну політику, націлену на те, щоб залишати на українському ринку лише товари критичного імпорту, натомість витісняючи товари, які легко можуть бути замінені українськими виробами. Особливо це стосується товарів широкого вжитку, косметично-парфумерних виробів, будматеріалів, продукції харчової, легкої та взуттєвої промисловості, що надходять в Україну з Китаю, Туреччини, Росії.


Шкідливим для економіки України також є ввезення дорогих імпортних автомобілів („Ягуарів”, „Мерседесів”, „Лексусів” тощо). За підсумками січня-квітня 2008 року, обсяги продажу нових легкових автомобілів в Україні порівняно з аналогічним періодом 2007 року зросли на 61%. Не сприяє розвитку національної економіки й ввезення товарів розкоші та відкриття так званих бутіків.


Останнім часом серед українських багатіїв стало модно купувати нерухомість за кордоном. (Приміром, нещодавно донька Л. Кучми за 80 млн. фунтів стерлінгів (понад 800 млн. грн.) придбала маєток у Лондоні.) Нині спостерігається „синдром карнавальної нації” – паразитичного споживацтва, коли величезні суми грошей витрачаються не на продуктивне виробництво, а на задоволення гедоністських потреб та придбання предметів розкоші. Це неприпустимо для країни, яка знаходиться у транзитивному стані, бо відтак ми перетворюємося на націю, що споживає, а не накопичує багатство.


Дефіцит платіжного балансу України викликають і величезні, нічим не підкріплені соціальні виплати (які мають популістський характер з боку Уряду), а також дефіцит державного бюджету і необхідність обслуговування зовнішнього боргу держави, що потребує додаткових мільярдів валютних коштів. За станом на 31 березня 2008 року, прямий зовнішній борг України склав 55 594 669,34 тис. грн., сукупний державний борг – 73 063 282,41 тис. грн.


Окрім того, дефіциту платіжного балансу сприяє жорстка прив’язка гривні до долара США. Затягування переходу до SDR (умовної валюти Міжнародного валютного фонду, яка складається з корзини чотирьох валют – долара, євро, англійського фунту та японської ієни) є надзвичайно небезпечним і непродуктивним для фінансового стану України. Якщо найближчим часом ситуація не буде змінена, то в нашій країні може розпочатися гіперінфляція (за чотири місяці 2008 року інфляція склала 13%). Як прогнозував Український клуб економістів, інфляція в Україні вже значно перевищила запланований річний показник і наближається до 30% річних.


Отже очевидно, що наразі необхідно переглянути базові елементи фінансової та економічної політики нашої держави, підтримати стратегічно виправдану монетарну політику Національного банку України. На жаль, Уряд України сьогодні не здійснює виважених кроків у цьому напрямі, а вдається до державно-соціалістичних, а подеколи й утопічних механізмів замість управління економікою країни.


Одним із заходів для покращення стану платіжного балансу України могла б стати ревальвація гривні, що, власне, нині й відбувається (це видно на прикладі готівкового обігу гривні та її курсу стосовно інших валют). Останнім часом у тіньову частину економіки України входять величезні обсяги вільноконвертованої валюти. Можна було б скористатися цією ситуацією і посилити курс гривні, але це потрібно робити негайно. Уряд мусить створити сприятливі умови для розкріпачення підприємницької активності малого та середнього національного бізнесу, усунувши надмірні бюрократичні перепони і контроль з боку Державної податкової адміністрації України та інших контролюючих органів. Варто також здійснити секвестр Державного бюджету України.


Прес-служба

Українського клубу економістів

15 мая 2008 г.

Звернення голови УНКП Олега Соскіна до Президента України Віктора Ющенка

№ 30 від 14 травня 2008 року

Пану Ющенку В.А.,
Президенту України


Щодо свавілля у сфері місцевого
самоврядування та переслідування
колишнього Самбірського міського голови
Тершовчина Т.І.



Шановний пане Президенте,

Українська Національна Консервативна партія (УНКП) укотре звертає Вашу увагу на свавілля, що відбувається у царині місцевого самоврядування в Україні. На жаль, усі звернення УНКП щодо повного краху проголошеного наприкінці 2004 року курсу на адміністративно-територіальну реформу та реформу місцевого самоврядування залишаються без відповіді. Фактично Ваш апарат застосовує бюрократичну „карусель” – систему відписок. Необхідно відзначити, що за Вашого президентства ця система стала значно досконалішою, ніж за часів Л.Кучми.

Нездатність здійснювати адміністративно-територіальну реформу і реформу місцевого самоврядування в Україні згідно з рішенням від 8 грудня 2004 року і відповідно до вимог Європейської хартії місцевого самоврядування, ратифікованої Верховною Радою України, набуває останнім часом нового, небезпечного характеру. Складається враження, що президентська команда почала масове переслідування міських голів України. Переконливим прикладом жорстоких політичних репресій з боку Вашої команди є зухвале, антилюдське переслідування, попри всі принципи моралі й честі, колишнього Самбірського міського голови Тараса Івановича Тершовчина.

До мене як Голови Української Національної Консервативної партії надійшло звернення Тараса Тершовчина з описанням усіх психічних, моральних і фізичних тортур, які чинилися над ним владним репресивним апаратом. УНКП вважає за необхідне, щоб Ви доручили об’єктивно та прозоро вивчити і дати відповідну оцінку свавіллю, яке чинилося проти одного із лідерів національного руху в Україні – колишнього Самбірського міського голови Тараса Івановича Тершовчина за інспірованою проти нього „кадебістськими структурами” справою.

Як Голова УНКП вважаю, що Ваша відповідь і дії стосовно цього брутального злочину проти міського самоврядування в цілому і конкретної людини зокрема покажуть, чи Ви та Ваше оточення є патріотами України або ж український народ повірив безликим особам, які прийшли до влади на хвилі народного гніву проти режиму бандократії Л.Кучми у грудні 2004 року.

Згідно з чинним законодавством, а саме зі ст. 20 Закону України „Про звернення громадян”, Ви маєте дати відповідь на наш лист не пізніше як за 15 днів від дня його отримання.


Олег Соскін,
Голова Української Національної Консервативної партії


Додатки:

1. Звернення Тараса Тершовчина, колишнього Самбірського міського голови, до Голови Української Національної Консервативної партії Олега Соскіна. – 4 арк.
2. Протокол судового засідання Франківського районного суду м. Львова 13.06.2005 р. – 2 арк.
3. Ксерокопія книги Ю.Микольського „А як прийдеться стати...” – 1 арк.
4. Виправдувальний вирок Залізничного районного суду м. Львова від 21.02.2007 р. – 9 арк.
5. Ухвала апеляційного суду Львівської області від 22.05.2007 р. – 13арк.
6. Ухвала Верховного Суду України від 18.12.2007 р. – 6 арк.

8 мая 2008 г.

Роль та консолідація міських голів у впровадженні реформи місцевого самоврядування в Україні


На початку 2005 р. в Україні здійснено перший етап конституційної реформи і країна стала парламентсько-президентською республікою. Згідно з домовленостями між провідними політичними силами, досягнутими в період президентських виборів 8 грудня 2004 року, у 2005–2006 рр. мав відбутися другий етап конституційної реформи, що передбачав проведення в Україні реформи адміністративно-територіального устрою, а також системи місцевого самоврядування з передачею прав і повноважень на рівень територіальних громад. На жаль, цього здійснено не було – тож місцеві громади не отримали самодостатнього фінансового та владного статусу. Відповідальність за провал другого етапу конституційної реформи потрібно покласти на Президента України, керівництво і депутатів Верховної Ради України п’ятого скликання. Саме їх бездіяльність та некомпетентність призвели до появи цілої низки псевдомоделей адміністративно-територіальної реформи, фактично націлених на руйнацію місцевого самоврядування і формування розгалуженої вертикалі центральної влади аж до міста та селища[1]. Відповідно суттєво порушується Європейська хартія місцевого самоврядування, яку підписала та ратифікувала українська держава, проголосивши свій європейський вибір.

Відзначимо, що лінія на зменшення повноважень місцевого самоврядування постійно присутня в українському просторі. Ось і нещодавно це ще раз знайшло своє підтвердження у двох законопроектах з Урядового пакету – «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про місцеві державні адміністрації». Зазначені два законопроекти націлені на істотне посилення вертикалі центральної влади і взяття під контроль місцевого самоврядування, міських голів та міських рад через систему „керівників державних адміністрацій”. Зрозуміло, що такий підхід є абсолютно неприйнятним.

До того ж розробка названих законопроектів здійснювалася втаємничено. Широкий загал їх не бачив і публічно не обговорював, до думки суб’єктів місцевого самоврядування, експертів та аналітиків ніхто не дослухався[2]. У вищезгаданих законопроектах закладена ревізія місцевого самоврядування. На жаль, народні депутати України не відстоюють права місцевих громад, на відміну від своїх європейських колег. Наприклад, досвід країн Скандинавії, Балтії, Вишеградської четвірки свідчить про те, що там центральні органи державної влади намагаються якомога більше прав та фінансових ресурсів віддати містам, у тому числі невеликим. Натомість українські депутати здебільшого хочуть позбавити місцеві громади прав, залишити їх у себе або на рівні вищого виконавчого органу. На практиці це означає, що майже всі гроші з місць збирають до центру і там їх розподіляють. Київ наразі є своєрідною великою вирвою, яка затягує в себе всі багатства країни. У той же час тисячі міст і селищ України ледь животіють.

Досвід розвинутих європейських країн показує, що основною ланкою формування ефективної країни, держави є громада. Саме на цьому побудоване сьогодні європейське співтовариство і Європейський Союз. Розвиток місцевого самоврядування є наріжним каменем швидкого й успішного розвитку ЄС. Оскільки ми проголосили себе європейською державою, то Україна повинна теж надати якомога більших можливостей для розвитку місцевого самоврядування.

Необхідно, щоб головною рушійною силою в нашій країні стали місцеві громади незалежно від їх статусу – сільська громада, селищна, селищна міського типу, міська (мале чи велике місто). Украй важливо передати повноваження, функції з надання послуг і фінансові ресурси на рівень місцевих громад. Це потрібно зробити якомога швидше, оскільки існуюча соціально-економічна система України вже не в змозі впоратися з наростаючими проблемами і здійсненням фактично своєї головної місії – забезпеченням креативних умов для розвитку української нації та українського народу. Можна назвати чимало показників, що свідчать про занепад нашої країни. Україна займає останні місця в Європі й світі за рівнем конкурентоспроможного розвитку, регулятивного управління, добробуту, тривалістю життя населення тощо.

Висновок: центральна управлінська ієрархія не спроможна створити і задіяти механізм формування самодостатніх, успішних та заможних територіальних громад, а відтак і вибудувати модель саморозвитку України.

Водночас у нашій країні спостерігається надзвичайно небезпечна тенденція, характерна для країни, яка сформувала монополістичну державно-кланову ринкову систему. Україна виявилася поділеною на два соціально-економічні полюси – 5% дуже багатих і 60% дуже бідних. У рамках цієї моделі де-факто склалася відповідна система територіально-адміністративного поділу. Отже, кланово-фінансові державно-монополістичні групи обов’язково формують відповідну систему мегаполісів. У нас є близько 10 міст-мегаполісів (із найбільшим монстром – Києвом), які швидко багатіють, і тисячі міст районного значення та селищ міського типу, які перебувають у стані занепаду. Якщо не зупинити вакханалію монопольних кланово-корпоративних груп у Києві та інших мегаполісах, то можна втратити країну.

Приклад усіх без винятку європейських держав свідчить про те, що вони лише тоді добре функціонують, коли в них швидко розвиваються малі й середні міста, головною рушійною силою яких є дрібний та середній бізнес. Як відомо, у таких містах кланово-корпоративні групи не формуються і хмарочоси не будуються. Приміром, у більшості міст Польщі вже прийнято рішення не зводити висотних будівель. У Берліні ще за часів Кайзерівської Німеччини існувала заборона на будівництво хмарочосів, і вона виконується до сьогодні. У Гельсінкі, Стокгольмі, Осло давно зрозуміли пагубність системи висотних будівель, оскільки проживання в подібних „мурашниках” нищить особистість і не сприяє розвитку креативних моделей життєдіяльності країни.

Отже очевидно, що тільки передача повноважень на рівень місцевих громад може зупинити формування в Україні надзвичайно небезпечної системи кланового державно-монополістичного капіталізму, для якого характерні концентрація влади і ресурсів у декількох центрах та деградація решти територіальних утворень. Зміцнення системи місцевого самоврядування забезпечить перехід країни до моделі народного капіталізму, основою якого стане національна дрібна і середня буржуазія сімейного типу та середній клас, що мають складати щонайменше 60% суспільства. Середній клас у європейських країнах становить від 2/3 до 80% населення. Це класика, абсолютний показник, який дозволяє державі вважатися розвинутою і входити до Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). За відсутності потужного середнього класу жодна країна не здатна успішно відповісти на виклики, які висуває людству ХХІ ст.

Самодостатність територіальних громад можна визначити за такими показниками:
1) позитивний приріст населення;
2) відсутність відтоку працездатних громадян;
3) стійка тенденція до збільшення кількості та потужності суб’єктів підприємництва;
4) наявність системи забезпечення нових членів громади житлом за доступними цінами;
5) ефективне функціонування житлово-комунального господарства, у тому числі сучасної системи утилізації і переробки сміття, постачання води та її реновації;
6) створення сприятливих умов для залучення інвестиційних ресурсів; швидка підтримка і спрощений механізм реалізації інвестиційних та інноваційних ініціатив на рівні громади;
7) сформована модель здобуття мешканцями громади відповідного рівня освіти і перекваліфікації.

На жаль, сьогодні ці загальні параметри відсутні в більшості українських громад, а відтак їх практично неможливо назвати самодостатніми.

Для того щоб надати нового імпульсу розвитку територій та зміцнити систему місцевого самоврядування в Україні необхідно негайно розпочати системну адміністративно-територіальну реформу. Інститутом трансформації суспільства спільно з науковою спільнотою, професорами провідних університетів, спираючись на пропозиції міських голів України, експертні рекомендації провідних фахівців із питань місцевого розвитку країн Скандинавії, Балтії і Вишеградської групи була вироблена комплексна модель такої реформи. Вона пройшла апробацію через публічні обговорення в усіх регіонах України, затверджена Всеукраїнською радою міських голів (вона налічує 260 осіб) як базова для проведення адміністративно-територіальної реформи у країні. Модель ІТС викладена у монографії „Адміністративно-територіальна реформа в Україні: оптимальна модель”[3]. Слід відзначити, що основні елементи, застосовані у цій моделі, широко використовуються у вищеназваних країнах у тому чи іншому вигляді та обсязі. Водночас модель, яку пропонує Інститут трансформації суспільства, за оцінкою багатьох експертів, випереджає за своєю комплексністю напрацьовані моделі інших держав.

Але головне питання наразі полягає в тому, як в Україні реалізувати цю модель. Наш Інститут цілком відкритий до її публічного обговорення, готовий долучитися до практичного втілення моделі в законодавчі акти та проведення експерименту на базі декількох регіонів. Однак ми занепокоєні пасивністю великої кількості міських голів. Слід зрозуміти, що тільки спільними зусиллями можна відстояти свою позицію і впровадити в Україні адміністративно-територіальну реформу та реформу місцевого самоврядування, альтернативи яким немає. Це справа сьогоднішнього, а не завтрашнього дня.

Нагальність проведення реформи обумовлена не тільки внутрішніми умовами розвитку країни, а й впливом зовнішніх чинників. Нас оточують посткомуністичні держави, які семимильними кроками просуваються шляхом формування та розвитку міцної системи місцевого самоврядування. Наприклад, Польща у другій половині 2007 року розпочала новий етап реформи: до 2009 р. всі права з вирішення фінансових та соціально-економічних питань планується передати від воєвод (представників центральної адміністрації) виконавчим органам воєводських сеймиків (третій рівень місцевого самоврядування). Поляки також готуються до запровадження такої територіальної одиниці, як місто-агломерація. Польща та інші посткомуністичні країни поступово формують підґрунтя для здійснення переходу до дворівневої моделі місцевого самоврядування. Сьогодні визнано, що саме дворівневі системи місцевого самоуправління, які, зокрема, діють у Скандинавських країнах, є найбільш успішними. У розробленій Інститутом трансформації суспільства Моделі адміністративно-територіальної реформи в Україні пропонується перехід саме на таку систему. Усі її елементи ґрунтовно нами розроблені. Однак українські високопосадовці ще не розпочали навіть першого етапу цієї реформи. Якщо вони й далі зволікатимуть і рішуче не візьмуться до здійснення переустрою, то Україна в недалекому майбутньому не зможе функціонувати як повноцінна держава, а її економіка зазнає обвального падіння.

Але міські голови як представники прямої демократії на місцях не повинні чекати вказівок згори – вони мусять безпосередньо ініціювати та просувати здійснення адміністративно-територіальної реформи. Адже фактично міські голови мають такий самий статус, як і Президент України, бо їх обрали громадяни у жорсткій боротьбі шляхом прямих таємних виборів. Нині в Україні 458 міських та 784 селищних голів – загалом 1 242, і за своєю інтегрованою потужністю вони значно перевищують легітимний рівень навіть керівника держави. Виборні голови у своєму об’єднаному потенціалі виражають волю всієї громади України.

Міські голови несуть повну відповідальність за свої громади, які сьогодні потерпають через відсутність прав і можливостей для ефективного розвитку. Для того щоб зрушити процес реформ із мертвої точки голови міст повинні об’єднуватися та інтегрувати свої зусилля в цьому напрямі.
Водночас, сьогодні немає інструментів, які б могли консолідувати волю міських голів і скерувати її в конструктивному руслі. Ми думаємо, що таким інструментом могла б стати Всеукраїнська рада міських голів, яка вже об’єднує 260 керівників міст.

Насамкінець хочу наголосити, що особливо небезпечною для місцевого самоврядування є ініціатива з боку правлячих партійно-політичних сил здійснити дострокові вибори міських голів та депутатів міських рад і до того ж за нинішньою моделлю закритих партійних списків, що вже довела свою неефективність. Якщо таке рішення буде прийнято, то ми втратимо напрацьований креативний потенціал місцевого самоврядування і ввергнемо країну в суцільний хаос. Адже докладено величезних зусиль, щоб чинний корпус міських та селищних голів підготувати до виконання функціональних завдань тактичного і стратегічного рівня. Я впевнений, що у своїй більшості це найкращий професійний корпус від часів відновлення української незалежності. Втрачати його – навіть не помилка, а удар по безпеці держави, і цього не можна допускати.



[1] Див. Модель адміністративно-територіальної реформи, розроблену під керівництвом Р.Безсмертного. – http://www.kraina2.org.ua/ua/material/7/
[2] Два вищезазначені законопроекти підготовлені Інститутом громадянського суспільства (www.csi.org.ua), яким керує А. Ткачук, що на момент їх створення працював радником Президента України, а нині є заступником міністра регіонального розвитку та будівництва.
[3] Див.: http://ist.osp-ua.info/index.php?m=model

Навіщо нам НАТО?



Три моделі розвитку України

За критерієм ставлення до членства в Північноатлантичному альянсі українське суспільство наразі майже рівномірно поділено на три частини: третина українців виступає за вступ до НАТО, ще третина – не підтримує цей курс, решта – не визначилась.

До когорти прихильників НАТО належить молодь, інтелігенція, інтелектуали, керівники сучасних підприємств, бізнесмени, висококваліфіковані працівники, фермери, політики, які розуміють, що майбутнє України – в євроатлантичній моделі.

Маргінали, люмпени, люди, які втратили свій соціальний статус чи живуть радянським минулим, продовжуючи дотримуватися комуністично-соціалістичної ментальності, уже не здатні сприйняти нові ідеологеми й парадигми. Вони генетично не сприймають НАТО, а тому не варто докладати зусиль, аби змінити їх світогляд. Зазначеним соціальним верствам необхідно лишень пояснювати, що в разі входження до Північноатлантичного альянсу їх фінансове становище істотно покращиться.

Ту частину українського суспільства, яка ще й досі не визначилася у своєму ставленні до НАТО, становлять здебільшого люди найманої праці, особливо ті, що зайняті на підприємствах державного сектора, багато працівників бюджетної сфери. Найбільше їх проживає на сході та півдні країни. Думаю, що основна причина світоглядних коливань цієї групи населення полягає у відсутності достовірної інформації про Північноатлантичний альянс, його цілі та діяльність, а також про переваги вступу до нього. Тож саме на громадян, що наразі не визначилися, й потрібно спрямувати інформаційні та пропагандистські зусилля. Сьогодні вкрай важливо проводити відкриті дискусії щодо членства України в НАТО, надавати населенню якомога більше інформації про Альянс та його співробітництво з нашою державою.

Дискусія навколо НАТО корисна ще й тому, що Україна, зрештою, має визначитися із власним геополітичним місцем у світі. Слід визнати, що період вибору моделі розвитку нашої країни вже надто затягнувся. Сьогодні ми знову стоїмо перед дилемою: яка ж модель більш прийнятна для України – євразійська, нейтралітету чи євроатлантична?

Євразійська модель розвитку уособлює наддержавницькі, патерналістські тенденції і орієнтована на Росію. Практичним виявом реалізації цієї моделі може бути формування Євразійської конфедерації із центром у Москві. За такого варіанту Україні, Казахстану та Білорусі відводитимуться другорядні позиції. Функціонування в рамках Євразійської конфедерації для трьох названих країн згодом призведе до одного наслідку – втрати державності.

Друга можлива модель розвитку для України – дотримання нейтрального статусу. Однак чи зможемо ми втримати нейтральну позицію, беручи до уваги геополітичну ситуацію, яка нині склалася в Європі? Євроатлантична спільнота розширила свої межі, розчинивши двері країнам Східної та Центральної Європи. Сьогодні НАТО і Європейський Союз присутні на західному, південному і фактично північному кордоні України (тут від названих міжнародних організацій нас відділяє лише Білорусь).

До того ж не можна також забувати, що наша держава залишається чільним елементом Балто-Чорноморської осі, а країни, розташовані на її північній і південній частинах уже набули членства в НАТО. Досі поза Альянсом залишаються лише чотири держави, що належать до середньої та південної частин Балто-Чорномор’я, а саме: Україна, Білорусь, Молдова і Грузія.

Таким чином, євроатлантичний простір у вигляді НАТО і ЄС наразі цілковито огорнув Україну. Ми опинилися між двома потужними геополітичними системами – євроатлантичною і євразійською. Фактично, сьогодні наша країна знаходиться в сірій зоні. У такій ситуації слід сказати відверто, що Україна не має достатньо фінансових, військових, людських та інших ресурсів для утримання нейтрального статусу. Понад те, обравши нейтральну позицію, ми не зможемо повноцінно забезпечувати незалежність, територіальну цілісність і недоторканість нашої держави. Принагідно підкреслимо, що Україна протягом останніх 400 років не могла утримати свою самостійність саме тому, що орієнтувалася на нейтральний статус. Наша держава завжди виявлялася жертвою в боротьбі імперій.

Третя можлива модель розвитку для України – євроатлантична інтеграція, що передбачає вступ до НАТО. Зазначимо, що переважна більшість нинішніх 26 країн, що входять до Альянсу, протягом останнього десятиліття докладала неймовірних зусиль, аби домогтися повноправного членства. Чому ж посткомуністичні держави активно прагнули приєднатися до НАТО, подаючи заяви на вступ?

Від чого захищає НАТО

Причина єдина і досить зрозуміла: НАТО надає країнам-членам значні переваги. По-перше, у разі агресивного нападу на одну з країн Альянсу всі члени організації автоматично стають на її захист і виступають у збройній формі проти агресора. По-друге, в НАТО всі питання вирішуються консенсусом. Якщо хоч одна країна заперечує проти якогось рішення – воно не приймається.

Класичним прикладом країни, для якої вступ до НАТО вирішив чимало гострих і складних проблем, є Литва. Саме ця маленька країна межує з агресивною та передбачуваною мілітаристською Білоруссю. Саме через Литву проходять транспортні коридори, що з’єднують Росію з її Калінінградською областю. До вступу в НАТО у Литви були складні й невизначені стосунки і з Росією, і з Білоруссю. Щойно Литва ввійшла до Північноатлантичного альянсу, всі питання щодо Калінінградського анклаву Росії були зняті. Стабілізувалися відносини і з Білоруссю. І сьогодні литовці переконані в тому, що на них ніхто не наважиться напасти. Таким чином Литва забезпечила збереження своєї незалежності. Україна також може захистити свій суверенітет, вступивши в НАТО.

Членство в Альянсі гарантує країні не тільки національну, військово-політичну, а й економічну безпеку. Приєднання України до Північноатлантичного альянсу надасть нам можливість активно залучати інвестиції з будь-яких країн – членів НАТО.

Найбільше зацікавлений у євроатлантичній інтеграції середній клас країни. Адже він найбільше потерпає від нестабільності та непередбачуваності, а НАТО – це формат стійкого розвитку. Вступивши до Альянсу, будь-яка держава мусить дотримуватися певних правил, чітко визначених критеріїв. Вона не матиме змоги прийняти рішення, які порушують свободу слова, демократію, завдають шкоди інтересам національної буржуазії та середнього класу, формують вигоди для певної кланово-корпоративної групи.

Більше того, інтегрована в НАТО держава за параметрами соціально-економічного розвитку має відповідати стандартам країн-членів. Тому країни, які нещодавно ввійшли до Альянсу, мусять постійно підвищувати свій рівень. Сьогодні, наприклад, у країнах Балтії середня заробітна плата вже становить близько 400 євро, тоді як в Україні – лише 70–80 євро. Отже, переваги вступу до НАТО очевидні.

Із набуттям Україною членства в Північноатлантичному альянсі наш військово-промисловий комплекс дістане можливість брати участь на рівних умовах в усіх тендерах із купівлі-продажу озброєння і техніки військових, морських, повітряних сил країн – членів НАТО. Тоді буде унеможливлена ситуація на кшталт тієї, що сталася на оголошеному НАТО тендері на купівлю транспортного літака, коли український „Руслан” виявився проігнорованим.

Вступ до НАТО дозволить Україні забезпечити свої національні інтереси в енергетичній сфері. Йдеться про формування в ареалі Чорного і Каспійського морів нового ринку нафти та нафтопродуктів, який, урешті-решт, дозволить активно задіяти трубопровід Одеса – Броди.

У разі утворення такого ринку Україна може виступити ініціатором формування Балто-Чорноморського економічного альянсу і відновлення шляху „із варяг у греки”, що дасть змогу ефективно реалізовувати економічні зв’язки між країнами, розташованими на геополітичній вертикалі.

Вступ до НАТО України, яка розташована у центрі осі Балтія – Чорномор’я, займаючи там центральне місце, дозволить з’єднати систему, вибудувавши вертикаль Північна Європа – Балтія – Центральна Європа – Чорноморський регіон – Каспійський басейн із виходом у Північну Африку.

Балто-Чорноморська дуга може виконувати функцію своєрідного термічного шва між євроатлантичним і євразійським просторами. До її формування необхідно залучити країни Балтійської групи, Вишеградської четвірки і ГУАМ, об’єднавши їх в єдину модель Балто-Чорноморського економічного партнерства – від Норвегії на півночі до Туреччини на півдні. До речі, ці дві країни є членами НАТО, але не входять до ЄС.

Будучи в НАТО, Україна може долучитися до другого дивізіону Європейського Союзу. Оскільки в найближчі 15 років ми не матимемо змоги потрапити до ЄС, необхідно створити другий дивізіон цієї організації, держави якого ввійдуть до валютного та економічного союзу, що допоможе досягти їм рівня середньоєвропейської країни.

Отже, НАТО є важливим інструментом становлення України як регіонального лідера на Балто-Чорноморському просторі, а також у центрально- та східноєвропейському регіонах.

Вступ до НАТО забезпечує не тільки потужні гарантії і для демократії, і для економіки, і для соціального розвитку, а й відкриває перед нашою державою можливості регіонального геополітичного та гоекономічного лідерства.

До того ж, ставши членом Альянсу, ми зможемо вести на рівних діалог із Росією, яка дедалі більше набуватиме обрисів азійської держави. Слід зазначити, що ринки нашого північного сусіда наразі знаходяться в Китаї, Індії, Японії, Кореї, Північній Америці. Найбільші поклади енергетичних ресурсів та мінеральних копалин містяться саме в азійській частині Російської Федерації.


Як наблизитися до мети


Аби окреслена модель набула реальних обрисів, Україні потрібно прискорити процес входження до НАТО. На наш погляд, найкращим механізмом реалізації інтенсифікованого діалогу з Альянсом для нас сьогодні є входження до Вільнюської десятки, яка була започаткована Литвою і Словенією у 2000 р. Колективний підхід до втілення в життя політичної волі 10 країн дав відчутні результати – більшість з них (окрім Македонії, Хорватії та Албанії) за чотири роки набули членства в НАТО. Сьогодні Литва, Польща і Словенія готові виступити головними лобістами інтересів України в НАТО.

Проте ми наразі знову демонструє невизначеність щодо вступу в НАТО, не висуває євроатлантичну інтеграцію як першочерговий пріоритет. Адже, щоб вступ в НАТО перейшов у площину реальної підготовчої роботи, потрібно, аби правляча політична сила на чолі з її лідером – Президентом України в. Ющенком – задекларували свою офіційну позицію стосовно членства. Нинішня політична опозиція – Партія регіонів України, СДПУ(о) – публічно, а також у свої програмах відкрито виступили проти входження України до НАТО, підтримали федералізацію України, державний статус російської мови, вступ до Єдиного економічного простору (по суті, до євразійської конгломерації). Було б логічно, якби такі політичні сили, як Народний Союз „Наша Україна”, партія „Батьківщина”, Народна партія, Партія промисловців і підприємців, Соціалістична партія України та інші парламентські партії, які фактично представляють нову владу, виступили з програмними заявами про наміри держави інтегруватися до Північноатлантичного альянсу. На жаль, поки що такого кроку вони не здійснили.

Доводиться констатувати, що сьогодні здійснюється дезорієнтація українського суспільства щодо НАТО. Оприлюднюються сфальсифіковані результати різних досліджень громадської думки, в яких зазначається, що лише 15% громадян України підтримують ідею приєднання до НАТО, а решта 85% – проти або не визначились. Подібні висновки суперечать ідеям та ідеалам „Помаранчевої революції”, які привели В. Ющенка до влади в грудні 2004 р. Адже він, будучи кандидатом у Президенти, виступав за членство України в НАТО, і його підтримало понад 50% виборців.

Наразі в Україні на рівні вищої виконавчої влади не сформовано координаційний комітет із вступу до НАТО, не призначені відповідальні особи в міністерствах, не вироблено реального плану дій. Нинішнє керівництво Міністерства оборони України не демонструє прихильності ідеї євроатлантичної інтеграції, заявляючи, що її впровадження не на часі, головне – досягнути європейських стандартів. Однак аксіоматичним є той факт, що коли країна не наближається до НАТО, то вона не наближається й до європейських стандартів.

Сьогодні всередині військового відомства України згортається діяльність структурних одиниць, відповідальних за підготовку країни до вступу в Північноатлантичний альянс. Новий міністр оборони України А. Гриценко поїхав в Росію для підписання двосторонньої угоди про військове співробітництво, однак не виявив наміру відвідати штаб-квартиру НАТО для обговорення питання щодо координації дій між Україною та Альянсом у військовій сфері.

Україна повинна мати сучасні потужні Збройні сили, спроможні захистити суверенітет і територіальну цілісність нашої країни. Вони мусять бути інструментом державної політики мирного часу та відігравати важливу роль у підтримці стабільності в Чорноморському регіоні. Тому Міністерству оборони наразі необхідно припинити скорочення ЗС. Україна повинна володіти професійною і мобільною армією чисельністю не менше 250 тис. чол., здатною захистити країну від будь-якої загрози.

Позиція міністра оборони України щодо крейсера „Україна”, на мою думку, є помилковою. Не можна майже готовий до експлуатації потужний корабель відправляти на брухт. Крейсер має стати ядром української військової ескадри, щоб піднести на міжнародний рівень Військово-Морські сили України. Його доцільно використовувати як могутній військовий засіб для досягнення балансу в Чорному та Середземному морях чи Перській затоці. Нам варто відновити будівництво сучасних підводних човнів.

Слід якнайшвидше вирішувати питання про перебування російської військової бази в Севастополі, де фактично здійснюється окупація міста російськими військовими та економічними колами, чиниться інформаційна агресія. Якщо ми не захищатимемо свою національну територію, то зрадимо власне ідею української національної державності.

Формат Інтенсифікованого діалогу України з НАТО, до якого ми нещодавно приєдналися, має передувати поданню Україною заявки на входження до Альянсу.

Шлях України: через демократію до європейської спільноти


Сучасна людська цивілізація перебуває в пошуках життєздатної моделі існування, яка б, з одного боку, забезпечувала задоволення дедалі зростаючих потреб країн і народів, а з другого боку – дозволяла зберігати й відтворювати потенціал розвитку.

В умовах науково-технічної, інформаційної, кібернетичної та екологічної трансформації, наростання ентропійних процесів у всіх сферах життєдіяльності суспільства, тотального росту гедоністичних і паразитичних потреб його членів кожний етнос, що кристалізував повноцінні нації й створив національну державу, повинен вирішити головне питання: яку модель обрати для повноцінного функціонування – демократичну, карнавально-паразитичну або етатистську, тоталітарно-тиранічну? Природно, що пострадянські держави, у тому числі Україна й Росія, також не можуть ухилитися від участі в цих процесах і необхідності системного вибору моделі розвитку.

Якщо виходити з ретроспективних геополітичних позицій, то треба визнати, що до початку ХХ століття Україна була колонією Російської імперії, яка існувала в той період у монархічній формі. Після розпаду імперії відтворилася велика кількість національних держав. Почалося відродження і національної держави Україна. Останньою фазою відновлення української суверенної держави стало проголошення IV Універсалом у січні 1918 р. її незалежності, возз'єднання УНР і ЗУНР і завершення інтеграції західної, східної та центральної частин України. Наша держава була визнана суб'єктом міжнародного права. Однак унаслідок більшовицького перевороту (так званої Жовтневої революції) і комуністичної агресії, що настала за ним, Україна була захоплена, окупована та стала складовою геополітичної сублімації, що дістала назву Радянський Союз. Історія не визнає позачасового підходу, тому немає сенсу гадати, як розвивалися б події, якби Україна вистояла у боротьбі з комуно-радянськими окупантами.

Сьогодні Україна значною мірою формується як європейська держава, що схиляється до вибору євроатлантичної моделі розвитку держави. На практиці це означає, що Україна вирішує питання про входження в Північноатлантичний альянс. Ми перебуваємо у фазі Інтенсифікованого діалогу з НАТО, і наш наступний крок – приєднання до Плану дій щодо членства в Альянсі. Існує велика ймовірність того, що у 2008 р. Україна ввійде до Світової організації торгівлі. Інтенсивно проходять переговори про підписання нової, поглибленої угоди з Європейським Союзом. І це об’єктивна реальність.

Існує й інша, обговорювана сьогодні можливість – це нейтральний статус України, спроба визначити своє місце в якомусь просторі між євроатлантичною і євразійською системами координат.

Третій варіант для України – обрати євразійську модель розвитку, стати сателітом Росії, що прагне до статусу пануючого центру імперського типу. Позиції прихильників такого вектора розвитку досить вагомі в нашій країні.

Сьогодні в Україні ще не зроблений остаточний вибір серед названих моделей, елементи кожної з них так чи інакше присутні й виводяться на поверхню залежно від політичної кон'юнктури. Цей факт не заважає, а, що парадоксально, деякою мірою сприяє тому, що в Україні розвивається демократія у її відкритій формі. Названий процес стає стійкою тенденцією завдяки тому, що у країні не існує якоїсь однієї пануючої фінансово-корпоративної групи, яка б монопольно контролювала базис і надбудову сформованої соціально-економічної та політичної системи.

Наразі в Україні функціонують чотири фінансово-корпоративні групи. Зробимо спробу персоніфікувати їх.

Перша група – це великі капіталісти, які «зайняли місця» навколо нинішнього Президента України В. Ющенка і його родини та пов'язані між собою родинно-шлюбними й кумівськими відносинами. Політичним виразом зазначеної групи стала партійно-політична агломерація у вигляді блоку «Наша Україна – Народна самооборона». За своєю ідеологічною сутністю це національне соціально-ліберальне утворення із сильними позиціями космополітичної компрадорської буржуазії.

Друга група – це донецький фінансово-корпоративний клан, лідерами й керівниками якого є прем'єр-міністр України В. Янукович, олігарх Р. Ахметов та ін. Вона політично кристалізувалася як Партія регіонів. Це соціально-ліберальне утворення, у якому провідні позиції належать космополітичній промисловій і банківській буржуазії.

Третя фінансово-корпоративна група сформувалася навколо лідера Блоку свого імені (БЮТ) – Юлії Тимошенко (Григян) та її сімейно-родового клану. Група розвивається на базі ідеологічної доктрини солідаризму, в основі якого лежать ідеї національної соціал-демократії та соціал-революціонізму. Рушійною силою групи Тимошенко є фінансова, банківська і земельна буржуазія.

Нині почалася реанімація четвертої групи, зовнішнім центром якої є В. Литвин, колишній спікер Верховної Ради України, а за її лаштунками розташувався екс-президент Л. Кучма з родиною. Вони представляють світову космополітичну та внутрішньо компрадорську буржуазію, яка вийшла з комуністичної номенклатури.

Таким чином, можна говорити, що в Україні сьогодні розвивається національна держава, провідні політичні доктрини якої базуються на принципах національної демократії та солідаризму і набувають ідеологічних форм соціал-демократії й лібералізму. Відповідно до логіки суспільного розвитку в нашій країні повинна виникнути третя ідеолого-політична складова – національно-патріотичний консерватизм. На жаль, формування цієї сили штучно гальмується пануючими клановими фінансово-корпоративними групами, а також зовнішніми космополітичними утвореннями.

Водночас, попри певні коливання Україна, будучи центральноєвропейською країною (хоч і постколоніальною, посткомуністичною), задекларувала курс на інтеграцію в європейську та євроатлантичну систему. У її основі, як відомо, закладено демократичні цінності й стандарти. І ми намагаємося відповідати їм, поступово, але послідовно впроваджуючи базові елементи та принципи демократичної моделі в усіх сферах розвитку суспільства.

Однак варто брати до уваги, що існують різні уявлення і теорії демократії, які налічують тисячоліття. Перша класична форма демократії з’явилася й розвилася у грецьких містах-полісах. Еталоном демократії можна назвати систему управління, що існувала в Афінській Республіці – там був задіяний механізм прямого керівництва державою вільними громадянами через їхнє обрання на керівні посади. Ця система знайшла свій подальший розвиток і застосування у вільних містах феодальної епохи. Потім, у період функціонування буржуазного суспільства, склалася модель ліберальної демократії. Сьогодні демократична система стала більш різноманітною, багатофункціональною. Кожна країна, що формує свій суспільний лад на базі демократії, прагне використати її основні елементи, але вибудувати власну, специфічну модель.

В основі будь-якої демократії лежать такі принципи, як рівність і свобода громадян, невтручання держави в діяльність громадянського суспільства, пріоритет індивідуальних інтересів особистості та їхній захист від зазіхань із боку держави, свобода слова, зібрань і виступів, вільний доступ до інформації, створення державою умов для становлення повноцінної й соціально активної особистості, можливість участі всіх бажаючих громадян у справах суспільства, економічна свобода індивідуума та володіння приватною власністю, яка є священною й недоторканною, свобода підприємницької діяльності, наявність і розвиток відкритої конкуренції, верховенство права та ін. Зазначені базові елементи демократичної моделі, у своєму розвитку й комбінаториці, створюють креативний та ефективно діючий симбіоз особистості, громадянського суспільства і держави. У такий спосіб формується всеосяжна модель, що дозволяє успішно функціонувати державі в умовах глобалізації й повсюдних глибинних трансформацій.

Найбільш відчутні зміни сьогодні відбуваються в економіці, зростання якої дедалі більшою мірою відбувається завдяки розвитку інтелектуальної власності й капіталу знань. Людська цивілізація переходить від грубої матеріальної до духовно-інформаційної форми існування. Громадяни, що мають розвинутий інтелектуальний потенціал, володіють духовними та інформаційними навичками, здатні виступати стратегами розвитку даного соціуму. Природно, що така модель суспільства не може бути створена на засадах авторитаризму, диктатурі, етатизмі й теократії.

Не має також майбутнього модель, де панують космополітичні кланово-корпоративні компрадорські групи, які для свого посилення використовують технології маніпуляцій, «карнавального середовища», мас-медіа й реклами, за допомогою яких тотально кодують, вводять у культ задоволення примітивних тваринних потреб, гедонізм, епікурейство й розпусту. Такі країни і нації приречені на вимирання та віддання своїх територій і ареалів перебування іншим успішним націям та державам.

Україна не може не усвідомлювати процесів, що відбуваються, і не враховувати їх, визначаючи модель свого розвитку. Сьогодні ми привселюдно заявляємо про європейський курс, утвердження демократії в країні. Однак при цьому Україна поки що не може позбутися сильної магнетичної залежності, що пов'язує її з потужним східним сусідом і стратегічним партнером – Росією. Тому нам не байдуже як відбувається становлення російської державності та демократичної моделі. Дуже важливо, щоб Росія віднайшла свій шлях формування демократії. Приміром, на нинішньому етапі в Російській державі серед інших обговорюється модель суверенної демократії, запропонована заступником керівника Адміністрації Президента РФ Сурковим В. і сформованою довкола нього групою аналітиків. Російськими вченими й політологами обговорюються також моделі керованої, обмеженої, повної, егалітарної демократії.

Ми зобов'язані аналізувати висунуті Москвою концепції й виробляти прогнози відносно майбутнього розвитку Росії, оскільки відносини з нею, у кожному разі, треба формувати на принципах мирного співіснування та порозуміння, а не конфліктів і взаємних обвинувачень.

На наш погляд, у Росії ще остаточно не склалася, але активно створюється нова система й парадигма державного правління і політичного устрою суспільства. Можливі щонайменше два його основних варіанти. Перший – сильна президентська вертикаль влади на кшталт американської моделі. Другий варіант – і він уявляється прийнятнішим – німецька модель із потужним Канцлером, що формується на базі розвинутої, структурно вибудуваної партії, наприклад «Єдиної Росії», що, можливо, незабаром стане урядовою, маючи велику перевагу порівняно з іншими партійними структурами. По суті, лідером «Єдиної Росії» є Володимир Путін. Ставши пануючою політичною силою і маючи більшість у Російській Думі, депутати від «Єдиної Росії» можуть внести зміни до Конституції РФ, у результаті яких Президент Росії просто буде символом країни, а реальні повноваження перейдуть до лідера найбільшої політичної партії (у нашім випадку «Єдиної Росії») – федерального канцлера (прем’єр-міністра). Ним, найвірогідніше, стане В. Путін. Така модель теоретично можлива. До того ж вона довела свою ефективність.

Україна, щоб стати конкурентною державою у центрі Європи, повинна вибудувати свою демократичну модель, виходячи з новітніх потреб і можливостей людського співтовариства. Чільним параметром системи демократії для України має стати створення державою умов для участі громадян у справах суспільства через розвиток відкритої моделі самоврядування. Соціальне дозрівання особистості найбільш ефективно може здійснюватися на рівні місцевих громад.

Україна вживає рішучих заходів для закріплення демократичних завоювань шляхом становлення і зміцнення горизонтальної демократії. Із цією метою в країні ініціюється реформа місцевого самоврядування, що передбачає значне розширення прав територіальних громад. У суспільстві обговорюється кілька підходів до реформи. Вони мають сутнісні розходження, і поки невідомо який з них переможе.

Перший підхід робить ставку на посилення централізму по вертикалі й горизонталі, зміцнення регіонів, підвищення ролі областей, обрання глав обладміністрацій та надання їм функцій самостійних управлінських одиниць. Його апологетами фактично виступають і лідери основних політичних сил – Ю. Тимошенко, В. Ющенко, В. Янукович. Зазначений підхід, на нашу думку, є експансіоністським і призведе до федералізації України, що чревате непередбаченими негативними наслідками для нації та держави.

Інший підхід пропонує Інститут трансформації суспільства. Будучи послідовним прихильником європейської системи демократії, наш Інститут розробив модель адміністративно-територіальної реформи в Україні, що передбачає перехід на дворівневу систему місцевого самоврядування:

• перший рівень – територіальні громади, наділені рівними правами в усіх сферах життєдіяльності;

• другий рівень – департаменти (або паланки), які утворюються шляхом трансформації існуючих областей в 42 економічно повноцінних суб'єкта, а також 33 міста-агломерації (тобто загалом 75 одиниць вищого рівня місцевого самоврядування).

Запропонована нами система місцевого самоврядування орієнтує на передачу якомога більших повноважень – економічних, фінансових, соціальних – на рівень громад і підведення відповідної фінансової та податкової бази під розвиток цих самоврядних структур. Ми вважаємо, що необхідно ліквідувати районний рівень як зайву ланку в системі управління. Тоді вдасться усунути протиріччя, що закладені в поділі громад на міські й сільські, у їхній структурній підпорядкованості району, області, центру. У результаті відбудеться вирівнювання прав територіальних громад і закріплення відповідного фінансування за кожною з них. Така система горизонтальної демократії, на наш погляд, є дуже перспективною.

Важливу роль у ствердженні запропонованої нами системи відіграє модель виборів. Центральний рівень представницької демократії (парламент) повинен формуватися на основі пропорційної партійної системи виборів. Варто задіяти механізм відкритих партійних списків, щоб представники політичних партій боролися як особистості в кожному із 450 виборчих округів і своїми ідеями та програмами перемагали партійних конкурентів. Таку ж модель необхідно застосувати й на виборах у місцеві органи влади. Тоді значною мірою можна ліквідувати розрив, що сьогодні існує між корпоративними інтересами фінансово-кланових груп, які контролюють верхівки політичних партій, і основою нашого соціуму. Ми також упевнені в недоцільності існування прохідного бар’єра для політичних партій на виборах у Верховну Раду України й місцеві ради.

Будучи інструментом прямої демократії, вибори дозволяють досягати відповідного результату без конфлікту. Народ як деміург, джерело влади, сюзерен повинен мати й здійснювати право на видачу мандата довіри своїм представникам як на центральному, так і на місцевому рівні. Не треба боятися виборів. Вони можуть відбуватися в міру необхідності. Тільки через вибори дозріває народ на своєму шляху до демократії. Участь у виборах для кожного громадянина України повинна бути обов'язковою (наприклад, як у Бельгії, Австралії). Той, хто не хоче брати участь у виборах, зобов'язаний платити штраф у розмірі мінімальної заробітної плати.

У державі має бути реальний поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Останню слід обирати не більш ніж на три роки, причому як на центральному рівні, так і на рівні територіальних громад.

Нам доведеться реформувати Міністерство внутрішніх справ України, створити муніципальну міліцію. Дільничний інспектор повинен обиратися таємно на конкурентній основі на три роки членами місцевої громади. Необхідно трансформувати бюджетну систему, а на рівні територіальної громади створити контрольні палати, які доглядатимуть за використанням місцевих доходів і доповідатимуть про це членам громади.

Якщо ми хочемо побудувати цілісну демократію, то зобов’язані стимулювати конкуренцію як у політичному, так і в економічному житті суспільства. Економічна свобода дозволяє вивести країну на рівень високоефективного розвитку. Держава не повинна втручатися в діяльність суб'єктів господарювання за допомогою своїх поліцейсько-каральних органів, таких як Податкова адміністрація, Управління по боротьбі з організованою злочинністю, СБУ і т.д. Інститут трансформації суспільства розробив та пропонує впровадити в Україні просту в адмініструванні модель оподатковування, що заснована на п'яти директивних податках.

Необхідно визнати, що солідарна пенсійна система в Україні повністю вичерпала себе і не має майбутнього. Якомога швидше варто перейти на індивідуальне соціально-пенсійне забезпечення.

Становлення соціально зрілої особистості неможливе без формування у країні умов для якісної та доступної освіти. Наша молодь повинна знати правду про важке минуле України (у тому числі правдиві біографії всіх історичних вождів), вільно володіти іноземними мовами, комп'ютерними навичками, виїжджати за кордон.

Треба звільнити провідні українські університети від державної залежності й надати їм статус автономних навчальних закладів. Державні вузи варто трансформувати в публічні відкриті акціонерні товариства.

Україні необхідно рухатися шляхом скорочення питомої ваги етатизму в житті кожного громадянина та надання йому якомога більшого спектра свобод. Але з другого боку, повинна зростати відповідальність людей за свою діяльність і її результати. Державна машина повинна зменшувати свої втручання у життя соціуму. Головне її завдання полягає у створенні умов для розвитку громадянського суспільства.

Громадське самоврядування як ключовий елемент громадянського суспільства – це захист індивідуальних свобод, рівне право на саморозвиток та пряму участь у всіх справах громади. Це ідеальна модель, до якої нам необхідно прагнути і яка дозволяє задіяти весь український соціум для посилення демократичних основ розвитку й становлення України як потужної центральноєвропейської держави. На мій погляд, базуючись на такому підході, ми зможемо створити конкурентну модель демократії в Україні, зробити її сучасною євроатлантичною державою, припинити тенденції формування кланово-олігархічної моделі, які вже пустили коріння в нашій країні. Купка багатіїв-нуворишів, що незаконно й нахабно назвала себе елітою нації та держави, без сумніву, не здатна виконати функцію розвитку української титульної нації і будівництва української держави європейського типу. Щоб оздоровити систему та сформувати повноцінну модель демократії, необхідно створювати потужні роди дрібної й середньої національної буржуазії, які функціонують у формі сімейних господарських підприємств та базуються на християнських цінностях.

Остаточне визначення геоекономічного і геополітичного статусу України вимагає переосмислення системи відносин із Росією та Білоруссю.

Наші стосунки з Росією повинні бути добросусідськими, партнерськими. Це особливо важливо, якщо Україна у 2008 р. стане членом СОТ, у 2009 р. – членом НАТО, а незабаром і органічною частиною Балто-Чорноморського економічного альянсу, що обов'язково буде створений як другий дивізіон ЄС. При такому розкладі Північноатлантичний альянс підійде впритул до кордонів РФ. І тому нам треба серйозно думати над тим, як будувати відносини з Росією. Найкраще це робити вже сьогодні, на інтелектуальному рівні моделювання, за участі російської та української інтелектуальної, викладацької, наукової еліти. Вона мусить відігравати провідну роль у ствердженні стандартів демократії як усередині двох країн, так і у стосунках між ними.

Ми сподіваємося, що буде створене співтовариство університетських еліт України й Росії, у рамках якого постійно проводитимуться круглі столи, симпозіуми, колоквіуми й т.д., де можна обговорювати питання щодо формування і становлення державних моделей у різних аспектах. Перспективним тут, на наш погляд, є міжгалузевий підхід, що передбачає спільні зустрічі економістів, правознавців, політологів, істориків, філософів для розгляду проблем міжсистемного розвитку й співробітництва двох країн. Важливо також налагодити обмін думками між студентською молоддю, наприклад у формі літніх шкіл, під час яких студенти та аспіранти могли б обговорювати зазначені питання.

Ми дуже зацікавлені в тім, щоб вибудувати систему партнерських відносин між українськими та російськими містами. Інститут трансформації суспільства розробляє моделі побудови партнерств між містами України і містами Скандинавських країн, Вишеградської групи, Балтії. Сьогодні за нашими моделями – а вони передбачають широке, різнопланове співробітництво територіальних громад, що значно виходить за межі традиційного побратимства, – працюють десятки пар міста-партнерів. Упевнені, що дуже важливо створювати такі партнерства із прикордонними містами України й Російської Федерації. Це надзвичайно сприяло б формуванню взаєморозуміння між нашими народами і державами.

У такий спосіб ми закладемо основи, по-перше, для усунення протиріч, які виникають останнім часом у відносинах між Україною й Росією, і, по-друге, для конструктивного руху кожної країни своїм геополітичним та геоекономічним шляхом розвитку. Якщо ж ми уникатимемо спілкування, не розкриватимемо власних позицій, то не зможемо зрозуміти один одного і знайти ефективні механізми для взаємодії.

Що стосується україно-білоруських відносин, то їх потрібно розвивати у рамках моделі стратегічного партнерства, оскільки довгострокові інтереси наших двох країн співпадають. Почати необхідно з налагодження тісного співробітництва в енергетичній сфері. Першим кроком на цьому шляху має бути створення спільного газотранспортного консорціуму.

Таким чином, Україна вступає у найвідповідальнішу фазу свого розвитку, а саме – становлення себе як Соборної Самостійної Держави європейського типу, що базується на християнських цінностях, має потужний середній клас (щонайменше дві третини населення), національно свідому буржуазію. Протягом останніх чотирьох століть українській спільноті не вдавалося вибудувати таку країну. Кожного разу наші пращури на шляху будівництва української державності зазнавали нищівної поразки – і тоді наступала доба національного руйнування. Так було і в 1666 р., і у 1933 р. Про ці провали у державній політиці та їх наслідки потрібно пам’ятати. Ми не маємо права ще на одну помилку. Україна повинна захистити свої національні інтереси і постати як повноцінна європейська держава.

7 мая 2008 г.

Життєвий шлях

Народився 30 квітня 1954 р. у м. Києві, в робітничій сім'ї. Киянин у третьому поколінні. Одружений, має доньку.

1961 - 1971 рр. - навчання у київських середніх школах № 50 та № 154. Після закінчення середньої школи працював слюсарем на заводі, служив у армії.

1975 - 1980 рр. - навчання на економічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Закінчив з відзнакою.

1980 - 1983 рр. - аспірант економічного факультету КДУ ім. Т. Шевченка.

У 1984 році захистив дисертацію "Роль експортного сектору економіки у відтворювальному процесі держав, що розвиваються (на основі матеріалів країн - експортерів нафти)".

1983 - 1988 рр. - викладач економічного факультету КДУ.

1988 - 1990 рр. - старший викладач, доцент кафедри міжнародних відносин Інституту політології та соціального управління (колишня ВПШ).

1990 - 1992 рр. - виконавчий директор Українського інституту ринкових відносин - Центру "Ринок".

Грудень 1992 р. - Успішно пройшов менеджерський тренінг у Німецькій Академії управління, отримав сертифікат.

1992 - 1993 рр. - старший консультант Президента України з питань підприємництва та зовнішньоекономічної діяльності, радник прем`єр-міністра з макроекономічних питань. Пішов у відставку, не погоджуючись з політикою, спрямованою на побудову в Україні державно-монополістичного кланового капіталізму.

Січень - лютий 1994 р. - Успішно пройшов стажування для вищого рівня українських управлінців в Економічному Інституті США (штат Колорадо) і отримав сертифікат.

Вересень - жовтень 1994 р. - Успішно пройшов науково-практичний тренінг по програмі для українських парламентарів і осіб вищого рівня впливу у Брукінз Інституті, м. Вашингтон, США.

1993 - 1996 рр. - заступник директора з науки Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України.

1994 - до цього часу - директор Інституту трансформації суспільства.

Жовтень 1998 р. - лютий 2000 р. - радник Президента України з економічних питань.

Має понад 350 наукових статей, глав у монографіях. Результати досліджень використовуються в роботі законодавчого та виконавчих органів влади.

Політична діяльність

1975 р. - серпень 1991 р. - член КПРС.

1990 - 1991 рр. - член організаційного комітету Демократичної платформи в Компартії України.

19 серпня 1991 року вийшов з КПРС на знак протесту проти спроби комуністичної верхівки перервати процес демократичного розвитку суспільства.

1994 - 1995 рр. - член, президент Ліберальної партії України.

У травні 1995 року пішов у відставку з посади президента ЛПУ, не погоджуючись з космополітичним курсом, нав'язуваним партії її політвиконкомом.

З квітня 1996 р. - Голова Української Національної Консервативної партії.