8 мая 2008 г.

Шлях України: через демократію до європейської спільноти


Сучасна людська цивілізація перебуває в пошуках життєздатної моделі існування, яка б, з одного боку, забезпечувала задоволення дедалі зростаючих потреб країн і народів, а з другого боку – дозволяла зберігати й відтворювати потенціал розвитку.

В умовах науково-технічної, інформаційної, кібернетичної та екологічної трансформації, наростання ентропійних процесів у всіх сферах життєдіяльності суспільства, тотального росту гедоністичних і паразитичних потреб його членів кожний етнос, що кристалізував повноцінні нації й створив національну державу, повинен вирішити головне питання: яку модель обрати для повноцінного функціонування – демократичну, карнавально-паразитичну або етатистську, тоталітарно-тиранічну? Природно, що пострадянські держави, у тому числі Україна й Росія, також не можуть ухилитися від участі в цих процесах і необхідності системного вибору моделі розвитку.

Якщо виходити з ретроспективних геополітичних позицій, то треба визнати, що до початку ХХ століття Україна була колонією Російської імперії, яка існувала в той період у монархічній формі. Після розпаду імперії відтворилася велика кількість національних держав. Почалося відродження і національної держави Україна. Останньою фазою відновлення української суверенної держави стало проголошення IV Універсалом у січні 1918 р. її незалежності, возз'єднання УНР і ЗУНР і завершення інтеграції західної, східної та центральної частин України. Наша держава була визнана суб'єктом міжнародного права. Однак унаслідок більшовицького перевороту (так званої Жовтневої революції) і комуністичної агресії, що настала за ним, Україна була захоплена, окупована та стала складовою геополітичної сублімації, що дістала назву Радянський Союз. Історія не визнає позачасового підходу, тому немає сенсу гадати, як розвивалися б події, якби Україна вистояла у боротьбі з комуно-радянськими окупантами.

Сьогодні Україна значною мірою формується як європейська держава, що схиляється до вибору євроатлантичної моделі розвитку держави. На практиці це означає, що Україна вирішує питання про входження в Північноатлантичний альянс. Ми перебуваємо у фазі Інтенсифікованого діалогу з НАТО, і наш наступний крок – приєднання до Плану дій щодо членства в Альянсі. Існує велика ймовірність того, що у 2008 р. Україна ввійде до Світової організації торгівлі. Інтенсивно проходять переговори про підписання нової, поглибленої угоди з Європейським Союзом. І це об’єктивна реальність.

Існує й інша, обговорювана сьогодні можливість – це нейтральний статус України, спроба визначити своє місце в якомусь просторі між євроатлантичною і євразійською системами координат.

Третій варіант для України – обрати євразійську модель розвитку, стати сателітом Росії, що прагне до статусу пануючого центру імперського типу. Позиції прихильників такого вектора розвитку досить вагомі в нашій країні.

Сьогодні в Україні ще не зроблений остаточний вибір серед названих моделей, елементи кожної з них так чи інакше присутні й виводяться на поверхню залежно від політичної кон'юнктури. Цей факт не заважає, а, що парадоксально, деякою мірою сприяє тому, що в Україні розвивається демократія у її відкритій формі. Названий процес стає стійкою тенденцією завдяки тому, що у країні не існує якоїсь однієї пануючої фінансово-корпоративної групи, яка б монопольно контролювала базис і надбудову сформованої соціально-економічної та політичної системи.

Наразі в Україні функціонують чотири фінансово-корпоративні групи. Зробимо спробу персоніфікувати їх.

Перша група – це великі капіталісти, які «зайняли місця» навколо нинішнього Президента України В. Ющенка і його родини та пов'язані між собою родинно-шлюбними й кумівськими відносинами. Політичним виразом зазначеної групи стала партійно-політична агломерація у вигляді блоку «Наша Україна – Народна самооборона». За своєю ідеологічною сутністю це національне соціально-ліберальне утворення із сильними позиціями космополітичної компрадорської буржуазії.

Друга група – це донецький фінансово-корпоративний клан, лідерами й керівниками якого є прем'єр-міністр України В. Янукович, олігарх Р. Ахметов та ін. Вона політично кристалізувалася як Партія регіонів. Це соціально-ліберальне утворення, у якому провідні позиції належать космополітичній промисловій і банківській буржуазії.

Третя фінансово-корпоративна група сформувалася навколо лідера Блоку свого імені (БЮТ) – Юлії Тимошенко (Григян) та її сімейно-родового клану. Група розвивається на базі ідеологічної доктрини солідаризму, в основі якого лежать ідеї національної соціал-демократії та соціал-революціонізму. Рушійною силою групи Тимошенко є фінансова, банківська і земельна буржуазія.

Нині почалася реанімація четвертої групи, зовнішнім центром якої є В. Литвин, колишній спікер Верховної Ради України, а за її лаштунками розташувався екс-президент Л. Кучма з родиною. Вони представляють світову космополітичну та внутрішньо компрадорську буржуазію, яка вийшла з комуністичної номенклатури.

Таким чином, можна говорити, що в Україні сьогодні розвивається національна держава, провідні політичні доктрини якої базуються на принципах національної демократії та солідаризму і набувають ідеологічних форм соціал-демократії й лібералізму. Відповідно до логіки суспільного розвитку в нашій країні повинна виникнути третя ідеолого-політична складова – національно-патріотичний консерватизм. На жаль, формування цієї сили штучно гальмується пануючими клановими фінансово-корпоративними групами, а також зовнішніми космополітичними утвореннями.

Водночас, попри певні коливання Україна, будучи центральноєвропейською країною (хоч і постколоніальною, посткомуністичною), задекларувала курс на інтеграцію в європейську та євроатлантичну систему. У її основі, як відомо, закладено демократичні цінності й стандарти. І ми намагаємося відповідати їм, поступово, але послідовно впроваджуючи базові елементи та принципи демократичної моделі в усіх сферах розвитку суспільства.

Однак варто брати до уваги, що існують різні уявлення і теорії демократії, які налічують тисячоліття. Перша класична форма демократії з’явилася й розвилася у грецьких містах-полісах. Еталоном демократії можна назвати систему управління, що існувала в Афінській Республіці – там був задіяний механізм прямого керівництва державою вільними громадянами через їхнє обрання на керівні посади. Ця система знайшла свій подальший розвиток і застосування у вільних містах феодальної епохи. Потім, у період функціонування буржуазного суспільства, склалася модель ліберальної демократії. Сьогодні демократична система стала більш різноманітною, багатофункціональною. Кожна країна, що формує свій суспільний лад на базі демократії, прагне використати її основні елементи, але вибудувати власну, специфічну модель.

В основі будь-якої демократії лежать такі принципи, як рівність і свобода громадян, невтручання держави в діяльність громадянського суспільства, пріоритет індивідуальних інтересів особистості та їхній захист від зазіхань із боку держави, свобода слова, зібрань і виступів, вільний доступ до інформації, створення державою умов для становлення повноцінної й соціально активної особистості, можливість участі всіх бажаючих громадян у справах суспільства, економічна свобода індивідуума та володіння приватною власністю, яка є священною й недоторканною, свобода підприємницької діяльності, наявність і розвиток відкритої конкуренції, верховенство права та ін. Зазначені базові елементи демократичної моделі, у своєму розвитку й комбінаториці, створюють креативний та ефективно діючий симбіоз особистості, громадянського суспільства і держави. У такий спосіб формується всеосяжна модель, що дозволяє успішно функціонувати державі в умовах глобалізації й повсюдних глибинних трансформацій.

Найбільш відчутні зміни сьогодні відбуваються в економіці, зростання якої дедалі більшою мірою відбувається завдяки розвитку інтелектуальної власності й капіталу знань. Людська цивілізація переходить від грубої матеріальної до духовно-інформаційної форми існування. Громадяни, що мають розвинутий інтелектуальний потенціал, володіють духовними та інформаційними навичками, здатні виступати стратегами розвитку даного соціуму. Природно, що така модель суспільства не може бути створена на засадах авторитаризму, диктатурі, етатизмі й теократії.

Не має також майбутнього модель, де панують космополітичні кланово-корпоративні компрадорські групи, які для свого посилення використовують технології маніпуляцій, «карнавального середовища», мас-медіа й реклами, за допомогою яких тотально кодують, вводять у культ задоволення примітивних тваринних потреб, гедонізм, епікурейство й розпусту. Такі країни і нації приречені на вимирання та віддання своїх територій і ареалів перебування іншим успішним націям та державам.

Україна не може не усвідомлювати процесів, що відбуваються, і не враховувати їх, визначаючи модель свого розвитку. Сьогодні ми привселюдно заявляємо про європейський курс, утвердження демократії в країні. Однак при цьому Україна поки що не може позбутися сильної магнетичної залежності, що пов'язує її з потужним східним сусідом і стратегічним партнером – Росією. Тому нам не байдуже як відбувається становлення російської державності та демократичної моделі. Дуже важливо, щоб Росія віднайшла свій шлях формування демократії. Приміром, на нинішньому етапі в Російській державі серед інших обговорюється модель суверенної демократії, запропонована заступником керівника Адміністрації Президента РФ Сурковим В. і сформованою довкола нього групою аналітиків. Російськими вченими й політологами обговорюються також моделі керованої, обмеженої, повної, егалітарної демократії.

Ми зобов'язані аналізувати висунуті Москвою концепції й виробляти прогнози відносно майбутнього розвитку Росії, оскільки відносини з нею, у кожному разі, треба формувати на принципах мирного співіснування та порозуміння, а не конфліктів і взаємних обвинувачень.

На наш погляд, у Росії ще остаточно не склалася, але активно створюється нова система й парадигма державного правління і політичного устрою суспільства. Можливі щонайменше два його основних варіанти. Перший – сильна президентська вертикаль влади на кшталт американської моделі. Другий варіант – і він уявляється прийнятнішим – німецька модель із потужним Канцлером, що формується на базі розвинутої, структурно вибудуваної партії, наприклад «Єдиної Росії», що, можливо, незабаром стане урядовою, маючи велику перевагу порівняно з іншими партійними структурами. По суті, лідером «Єдиної Росії» є Володимир Путін. Ставши пануючою політичною силою і маючи більшість у Російській Думі, депутати від «Єдиної Росії» можуть внести зміни до Конституції РФ, у результаті яких Президент Росії просто буде символом країни, а реальні повноваження перейдуть до лідера найбільшої політичної партії (у нашім випадку «Єдиної Росії») – федерального канцлера (прем’єр-міністра). Ним, найвірогідніше, стане В. Путін. Така модель теоретично можлива. До того ж вона довела свою ефективність.

Україна, щоб стати конкурентною державою у центрі Європи, повинна вибудувати свою демократичну модель, виходячи з новітніх потреб і можливостей людського співтовариства. Чільним параметром системи демократії для України має стати створення державою умов для участі громадян у справах суспільства через розвиток відкритої моделі самоврядування. Соціальне дозрівання особистості найбільш ефективно може здійснюватися на рівні місцевих громад.

Україна вживає рішучих заходів для закріплення демократичних завоювань шляхом становлення і зміцнення горизонтальної демократії. Із цією метою в країні ініціюється реформа місцевого самоврядування, що передбачає значне розширення прав територіальних громад. У суспільстві обговорюється кілька підходів до реформи. Вони мають сутнісні розходження, і поки невідомо який з них переможе.

Перший підхід робить ставку на посилення централізму по вертикалі й горизонталі, зміцнення регіонів, підвищення ролі областей, обрання глав обладміністрацій та надання їм функцій самостійних управлінських одиниць. Його апологетами фактично виступають і лідери основних політичних сил – Ю. Тимошенко, В. Ющенко, В. Янукович. Зазначений підхід, на нашу думку, є експансіоністським і призведе до федералізації України, що чревате непередбаченими негативними наслідками для нації та держави.

Інший підхід пропонує Інститут трансформації суспільства. Будучи послідовним прихильником європейської системи демократії, наш Інститут розробив модель адміністративно-територіальної реформи в Україні, що передбачає перехід на дворівневу систему місцевого самоврядування:

• перший рівень – територіальні громади, наділені рівними правами в усіх сферах життєдіяльності;

• другий рівень – департаменти (або паланки), які утворюються шляхом трансформації існуючих областей в 42 економічно повноцінних суб'єкта, а також 33 міста-агломерації (тобто загалом 75 одиниць вищого рівня місцевого самоврядування).

Запропонована нами система місцевого самоврядування орієнтує на передачу якомога більших повноважень – економічних, фінансових, соціальних – на рівень громад і підведення відповідної фінансової та податкової бази під розвиток цих самоврядних структур. Ми вважаємо, що необхідно ліквідувати районний рівень як зайву ланку в системі управління. Тоді вдасться усунути протиріччя, що закладені в поділі громад на міські й сільські, у їхній структурній підпорядкованості району, області, центру. У результаті відбудеться вирівнювання прав територіальних громад і закріплення відповідного фінансування за кожною з них. Така система горизонтальної демократії, на наш погляд, є дуже перспективною.

Важливу роль у ствердженні запропонованої нами системи відіграє модель виборів. Центральний рівень представницької демократії (парламент) повинен формуватися на основі пропорційної партійної системи виборів. Варто задіяти механізм відкритих партійних списків, щоб представники політичних партій боролися як особистості в кожному із 450 виборчих округів і своїми ідеями та програмами перемагали партійних конкурентів. Таку ж модель необхідно застосувати й на виборах у місцеві органи влади. Тоді значною мірою можна ліквідувати розрив, що сьогодні існує між корпоративними інтересами фінансово-кланових груп, які контролюють верхівки політичних партій, і основою нашого соціуму. Ми також упевнені в недоцільності існування прохідного бар’єра для політичних партій на виборах у Верховну Раду України й місцеві ради.

Будучи інструментом прямої демократії, вибори дозволяють досягати відповідного результату без конфлікту. Народ як деміург, джерело влади, сюзерен повинен мати й здійснювати право на видачу мандата довіри своїм представникам як на центральному, так і на місцевому рівні. Не треба боятися виборів. Вони можуть відбуватися в міру необхідності. Тільки через вибори дозріває народ на своєму шляху до демократії. Участь у виборах для кожного громадянина України повинна бути обов'язковою (наприклад, як у Бельгії, Австралії). Той, хто не хоче брати участь у виборах, зобов'язаний платити штраф у розмірі мінімальної заробітної плати.

У державі має бути реальний поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Останню слід обирати не більш ніж на три роки, причому як на центральному рівні, так і на рівні територіальних громад.

Нам доведеться реформувати Міністерство внутрішніх справ України, створити муніципальну міліцію. Дільничний інспектор повинен обиратися таємно на конкурентній основі на три роки членами місцевої громади. Необхідно трансформувати бюджетну систему, а на рівні територіальної громади створити контрольні палати, які доглядатимуть за використанням місцевих доходів і доповідатимуть про це членам громади.

Якщо ми хочемо побудувати цілісну демократію, то зобов’язані стимулювати конкуренцію як у політичному, так і в економічному житті суспільства. Економічна свобода дозволяє вивести країну на рівень високоефективного розвитку. Держава не повинна втручатися в діяльність суб'єктів господарювання за допомогою своїх поліцейсько-каральних органів, таких як Податкова адміністрація, Управління по боротьбі з організованою злочинністю, СБУ і т.д. Інститут трансформації суспільства розробив та пропонує впровадити в Україні просту в адмініструванні модель оподатковування, що заснована на п'яти директивних податках.

Необхідно визнати, що солідарна пенсійна система в Україні повністю вичерпала себе і не має майбутнього. Якомога швидше варто перейти на індивідуальне соціально-пенсійне забезпечення.

Становлення соціально зрілої особистості неможливе без формування у країні умов для якісної та доступної освіти. Наша молодь повинна знати правду про важке минуле України (у тому числі правдиві біографії всіх історичних вождів), вільно володіти іноземними мовами, комп'ютерними навичками, виїжджати за кордон.

Треба звільнити провідні українські університети від державної залежності й надати їм статус автономних навчальних закладів. Державні вузи варто трансформувати в публічні відкриті акціонерні товариства.

Україні необхідно рухатися шляхом скорочення питомої ваги етатизму в житті кожного громадянина та надання йому якомога більшого спектра свобод. Але з другого боку, повинна зростати відповідальність людей за свою діяльність і її результати. Державна машина повинна зменшувати свої втручання у життя соціуму. Головне її завдання полягає у створенні умов для розвитку громадянського суспільства.

Громадське самоврядування як ключовий елемент громадянського суспільства – це захист індивідуальних свобод, рівне право на саморозвиток та пряму участь у всіх справах громади. Це ідеальна модель, до якої нам необхідно прагнути і яка дозволяє задіяти весь український соціум для посилення демократичних основ розвитку й становлення України як потужної центральноєвропейської держави. На мій погляд, базуючись на такому підході, ми зможемо створити конкурентну модель демократії в Україні, зробити її сучасною євроатлантичною державою, припинити тенденції формування кланово-олігархічної моделі, які вже пустили коріння в нашій країні. Купка багатіїв-нуворишів, що незаконно й нахабно назвала себе елітою нації та держави, без сумніву, не здатна виконати функцію розвитку української титульної нації і будівництва української держави європейського типу. Щоб оздоровити систему та сформувати повноцінну модель демократії, необхідно створювати потужні роди дрібної й середньої національної буржуазії, які функціонують у формі сімейних господарських підприємств та базуються на християнських цінностях.

Остаточне визначення геоекономічного і геополітичного статусу України вимагає переосмислення системи відносин із Росією та Білоруссю.

Наші стосунки з Росією повинні бути добросусідськими, партнерськими. Це особливо важливо, якщо Україна у 2008 р. стане членом СОТ, у 2009 р. – членом НАТО, а незабаром і органічною частиною Балто-Чорноморського економічного альянсу, що обов'язково буде створений як другий дивізіон ЄС. При такому розкладі Північноатлантичний альянс підійде впритул до кордонів РФ. І тому нам треба серйозно думати над тим, як будувати відносини з Росією. Найкраще це робити вже сьогодні, на інтелектуальному рівні моделювання, за участі російської та української інтелектуальної, викладацької, наукової еліти. Вона мусить відігравати провідну роль у ствердженні стандартів демократії як усередині двох країн, так і у стосунках між ними.

Ми сподіваємося, що буде створене співтовариство університетських еліт України й Росії, у рамках якого постійно проводитимуться круглі столи, симпозіуми, колоквіуми й т.д., де можна обговорювати питання щодо формування і становлення державних моделей у різних аспектах. Перспективним тут, на наш погляд, є міжгалузевий підхід, що передбачає спільні зустрічі економістів, правознавців, політологів, істориків, філософів для розгляду проблем міжсистемного розвитку й співробітництва двох країн. Важливо також налагодити обмін думками між студентською молоддю, наприклад у формі літніх шкіл, під час яких студенти та аспіранти могли б обговорювати зазначені питання.

Ми дуже зацікавлені в тім, щоб вибудувати систему партнерських відносин між українськими та російськими містами. Інститут трансформації суспільства розробляє моделі побудови партнерств між містами України і містами Скандинавських країн, Вишеградської групи, Балтії. Сьогодні за нашими моделями – а вони передбачають широке, різнопланове співробітництво територіальних громад, що значно виходить за межі традиційного побратимства, – працюють десятки пар міста-партнерів. Упевнені, що дуже важливо створювати такі партнерства із прикордонними містами України й Російської Федерації. Це надзвичайно сприяло б формуванню взаєморозуміння між нашими народами і державами.

У такий спосіб ми закладемо основи, по-перше, для усунення протиріч, які виникають останнім часом у відносинах між Україною й Росією, і, по-друге, для конструктивного руху кожної країни своїм геополітичним та геоекономічним шляхом розвитку. Якщо ж ми уникатимемо спілкування, не розкриватимемо власних позицій, то не зможемо зрозуміти один одного і знайти ефективні механізми для взаємодії.

Що стосується україно-білоруських відносин, то їх потрібно розвивати у рамках моделі стратегічного партнерства, оскільки довгострокові інтереси наших двох країн співпадають. Почати необхідно з налагодження тісного співробітництва в енергетичній сфері. Першим кроком на цьому шляху має бути створення спільного газотранспортного консорціуму.

Таким чином, Україна вступає у найвідповідальнішу фазу свого розвитку, а саме – становлення себе як Соборної Самостійної Держави європейського типу, що базується на християнських цінностях, має потужний середній клас (щонайменше дві третини населення), національно свідому буржуазію. Протягом останніх чотирьох століть українській спільноті не вдавалося вибудувати таку країну. Кожного разу наші пращури на шляху будівництва української державності зазнавали нищівної поразки – і тоді наступала доба національного руйнування. Так було і в 1666 р., і у 1933 р. Про ці провали у державній політиці та їх наслідки потрібно пам’ятати. Ми не маємо права ще на одну помилку. Україна повинна захистити свої національні інтереси і постати як повноцінна європейська держава.

Комментариев нет: