31 дек. 2012 г.

Українська система освіти на межі краху

Україна сьогодні займає останнє місце в Європі за темпами впровадження Болонського процесу, молодь лише мріє про те, як виїхати за кордон. Але ректори вузів, директори шкіл, освітяни продовжують мовчати, не займаються порятунком української освіти.

Україна, на жаль, як держава впродовж останніх десяти років ніяк не може себе усталити в європейській моделі. Це пов’язано з тим, що нашу державу постійно супроводжують рецесивні процеси, падіння і руйнація. За всіма показниками, Україна сьогодні – найвідсталіша держава Європи.

Особливо це кидається в око у зв’язку із занепадом у нас системи освіти, яка залишається архаїчною, вона функціонує в мутантній формі. У ній переплелися найгірші елементи, характерні для радянсько-комуністичної системи освіти, та елементи моделі дикунського капіталізму первинного нагромадження капіталу. Це проявляється в тому, що сьогодні наша держава займає останнє 47 місце серед країн Болонського процесу. Згідно із соціологічними дослідженнями, 80% студентів та 91% молодих фахівців із вищою освітою прагнуть виїхати за кордон, отже більшість молодих українців вже не хоче навчатися і проживати на Батьківщині.

Фактично в занепаді перебуває вся система освіти, і дошкільна, і середня, і вища. Є багато різних причин – фінансових, економічних, політичних, соціальних, які негативно впливають на систему освіти в Україні, але найбільші загрози складаються у вищій освіті. Вже чітко видно, що Міністерство освіти на чолі з Дмитром Табачником та його першим заступником Євгеном Сулимою не спроможне здійснити трансформацію системи вищої освіти в Україні. Як відомо, Табачник очолив Міністерство освіти на початку 2010 року, і з цього часу жодних позитивних зрушень ми не спостерігали. Не започатковані основні інструменти прозорості та визнання кваліфікацій вищої освіти у ВНЗ України: ступенева структура (degree structure), Національна рамка кваліфікацій (НРК-NQF), система якості (system of quality), Європейська система трансферу і накопичення кредитів (ЄКТС-ECTS), Додаток до диплому (ДД-DS), результати навчання (РН-LO) відповідно до рамкових стандартів і рекомендацій Європейського простору вищої освіти, а також трициклічна модель бакалавр-магістр-доктор.
Замість вищої атестаційної комісії запровадили Державну атестаційну комісію, яка присуджує вчені ступені. Вона за своєю суттю є чистим анахронізмом, її наявність не відповідає європейським стандартам країн Болонського процесу. Вже навіть Казахстан перейняв трициклічну модель, ліквідувавши ступінь спеціаліста і кандидата наук у вищій освіті. Фактично зупинилося фінансування вищої освіти в України, постійно бракує грошей. Залишився розрив між Національною академією наук і Вищою школою, між дослідницькою і навчальною царинами освіти.

На прикладі львівських університетів ми бачимо, що є величезне недофінансування, вищі навчальні заклади змушені брати кредити. Але чому ректори цих університетів не збираються, не висловлюють свою позицію? Львівським вищим навчальним закладам у спадок залишилися будівлі та інтер’єри, сповнені імперської австрійської величі, як то «Львівська політехніка», Університет імені Івана Франка, медичний університет імені Данила Галицького, вища освіта у Львові має дуже давню традицію. Тому як можуть ректори миритися із тим, що сьогодні вища освіта в Україні занепадає? Чому керівництво цих вузів не проводить відкритих зборів своїх колективів, на яких би обговорювався стан освіти в Україні і приймалися відповідні рішення? Вони ж бачать, що існуюча модель – рецесивна, ретроградна, і не відповідає стандартам Європи.
Немає фінансування ні на академічні інститути, ні на університети, і 2013 рік буде ще важчим, адже в державному бюджеті закладено величезний дефіцит. Наприклад, у вчителів і так невеличкі зарплати, але й їх виплата ледь не зірвалася у грудні цього року, практично в останній день у Львові знайшли гроші для зарплат вчителям, ще гірша ситуація в середній освіті. Але всі освітяни продовжують мовчати, маючи надію, що їм допоможуть депутати Верховної Ради, і готові падати перед ними на коліна, як це спостерігалося під час виборчої кампанії до Верховної Ради у Львові, коли вчителі і директори шкіл принижували себе перед кандидатами, масними котами, заради ремонту чи фінансової допомоги.

Отже, якщо Міністерство освіти під егідою Табачника та Сулими продовжуватиме ту лінію, яку було обрано на початку 2010 року, то фактично в Україні не залишиться вищих навчальних закладів, а викладачі і вчителі просто фізично повмирають від недоїдання, бідності. Адже сьогодні міністр перетворив освітян на жебраків.

Але ж є Львівська обласна рада, управління освіти Львова та області, чому вони мовчать, чому продовжують мовчати ректори? Оскільки депутатський комітет науки та совіти у Верховній Раді очолила Лілія Гриневич, а її заступниками стали Олександр Сич з Івано-Франківська та Микола Сорока з Рівного, то можливо, з’явився шанс змінити на краще ситуацію в царині освіти кардинальним чином? Треба знайти відповіді на питання, який план реформування освіти в міністерстві? Як вони виконуватимуть свої зобов’язання, щоб не дати остаточно зруйнуватися середній освіті і не добити вищі навчальні заклади?

Чому мовчить ректор «Львівської політехніки», який очолює Раду ректорів, чому немає жодних заяв, не проводяться зібрання ректорських і наукових кіл Львівщини, відкритих публічних круглих столів з цих питань? Чому мовчить колишній міністр освіти і науки Іван Вакарчук, ректор Львівського Національного університету імені Івана Франка? Чому університети не вимагають автономії, адже модель ліцензування та акредитації нікому не потрібна, існуюча система є основою для корупції та хабарництва. Вищі навчальні заклади повинні самостійно присуджувати вчені ступені, а гроші, які вони заробляють, мають залишатися в університетах, а не перераховуватися до Києва. Чому, врешті-решт, мовчать лідери опозиції – Арсеній Яценюк, Віталій Кличко, Олег Тягнибок? Як вони рятуватимуть систему освіти в Україні?

Львів має продемонструвати, що досі залишається центром національного і культурного відродження. Ректори львівських вищих навчальних закладів, а також директори науково-дослідних інститутів повинні об’єднати зусилля і взяти долю університетів та інститутів у власні руки, щоб врешті-решт зупинити процес знищення системи освіти в Україні. Порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих. Слід пам’ятати, що фінансування у 2013 році буде недостатнім, і вищі навчальні заклади, які взяли кредити, можуть бути проголошені банкрутами. Чи готові вони до цього? Чи усвідомлюють, що в такому випадку може розпочатись процес об’єднання ВНЗ, а їхні будівлі можуть просто забрати?.

Комментариев нет: